PT
IRPIN
Boichuk Valeria, Boichuk Mark, Basanska Ludmila
2022/04
O meu nome é Valéria. Tenho 28 anos, tenho formação superior em Contabilidade e Auditoria. Sou esposa, mãe, filha e neta. Eu sou da cidade de Irpin. O mundo inteiro ficou sabendo dos assassinatos, violência, estupro e destruição que ocorreram na cidade de Irpin depois de 24 de fevereiro. Somos uma família comum, o pai é professor, a mãe é bibliotecária. O marido tem formação superior e trabalha como barista. E a ocupação da Rússia à minha Ucrânia, tornou-nos refugiados. O marido e o meu pai candidataram-se às fileiras de defesa do país. Ainda estávamos na Ucrânia até meados de março, mas depois que eles começaram a fazer barbaridades com pessoas comuns, crianças, velhos, tomei a decisão de salvar meu filho da morte. Dirigimos por 15 horas até ao ponto de passagem da fronteira da Ucrânia com a Eslovênia, foi assustador em alguns lugares, pois as sirenes soaram por quase 500 quilômetros sem parar. Explosões ecoaram atrás do carro e finalmente chegamos a Portugal. Pensei que não consegueria chegar ao destino. No bolso do meu filho, Mark, havia um pedaço de papel com os dados de parentes e amigos que poderiam cuidar dele no caso da minha morte. Portugal acolheu-nos e aqueceu-nos, pelo que muito vos agradeço. Mas quantas pessoas e crianças permaneceram na ocupação? Quantos prisioneiros tem que ser salvos?! Todas manhãs começa com um telefonema para a Ucrânia para ter certeza de que meus parentes estão vivos. É uma dor terrível! Pare a guerra na Ucrânia!
Atualizado 2022/08
O dia 24 de fevereiro de 2022 mudou a vida de muitas pessoas. Portugal recebeu a minha família com carinho e compreensão. A estrada levou-nos a Moncarapacho. A minha madrinha conseguiu um novo emprego no lar de idosos, porque eles realmente queriam ajudar os refugiados da Ucrânia, e ela arranjou trabalho. Estamos à espera de Setembro para o meu filho ir para o jardim de infância, pois já completou 3 anos em Portugal. Procuro um emprego para criar a minha família e ajudar meus parentes na Ucrânia. Há muitos ucranianos em Moncarapacho, que aqui vivem há décadas e que me ajudaram na procura de habitação. Sou muita grata à voluntária Eva, que ajudou a mobilar totalmente esta casa. À Cruz Vermelha, que ajuda na alimentação.
Agradeço de coração a todas as pessoas que aceitaram minha família, que ajudaram e estão nos ajudando hoje. Aos presidentes, da câmara de Olhão, da Junta de Freguesia de Monсarapacho, que também contribuiram para o projeto de habitação. Agradeço ao Infantário que aceitou meu filho, amas que foram obrigadas a aprender a língua ucraniana, para encontrar uma abordagem com ele. Às pessoas que trabalham com a madrinha, que ajudam na aprendizagem da língua portuguesa. Uma grande agradecimento para vocês, queridas!!!
Mas quero lembrar vos mais uma vez que, neste momento, a guerra ainda não acabou, os soldados russos estão matando crianças, mulheres, idosos e os nossos soldados que protegem a NOSSA terra. Isto é a dor e tragédia, é o genocídio do nosso povo!!! Por favor, não fiquem calados!!!!
Minha família planeia fazer de tudo para que meu filho não ouça mais ataques aéreos e o som de sirenes. Mas farei de tudo para que ele se lembre do que aconteceu em fevereiro. Quem é o culpado pelo fato de que ele não vê o seu pai ou avô há muito tempo. Quem é o culpado pela perda de sua casa. De quem é a culpa pelo fato de termos deixado nossa querida Ucrânia!!!
Basanska Ludmila
2022/04
Eu era uma pessoa feliz, morava em uma pequena cidade da região do Dnipro. Tinha uma família que foi obrigada a deixar com a filha porque começou "INFERNO NA TERRA" (infelizmente, a filha não pôde participar no projeto).
Na época da invasão da Ucrânia pela Rússia, eu trabalhava em Kyiv enquanto toda a minha família estava em casa. Em 24 de fevereiro, eu acordei com o barulho de explosões... Decidi ir para casa. Durante dois dias não pôde sair da cidade, dormi em caves frias e húmidas onde não havia nada. No 3º dia cheguei à estação. Foguetes voavam no alto, havia medo nos olhos, todos corriam o mais rápido que podiam, na esperança de salvar suas vidas. Quando cheguei em casa, decidimos deixar o país.
À chegada a Portugal, foi difícil não conhecer a língua, as tradições e leis. Era preciso superar-me e começar uma nova vida. O mais difícil foi perceber que a chance de voltar para casa era zero.
Atualizado 2020/08
Hoje, minha filha e eu moramos em Moncarapacho. Estamos muito gratos às comunidades portuguesa e ucraniana pelo apoio.
Fonte, autor de foto de cidade: Dzhos Mykhailo
ING
IRPIN
Boichuk Valeria, Boichuk Mark, Basanska Ludmila
2022/04
My name is Valeria. I am 28 years old, I have a degree in Accounting and Auditing. I am a wife, mother, daughter and granddaughter. I am from the city of Irpin. The whole world became aware of the murders, violence, rape and destruction that took place in the city of Irpin after February 24th. We are an ordinary family, the father is a teacher, the mother is a librarian. Her husband has a college degree and works as a barista. And Russia's occupation of my Ukraine has made us refugees. The husband and my father applied for the country's defense ranks. We were still in Ukraine until mid-March, but after they started doing atrocities to ordinary people, children, old people, I made the decision to save my son from death. We drove for 15 hours to the Ukraine-Slovenia border crossing point, it was scary in some places as the sirens sounded for almost 500 kilometers non-stop. Explosions echoed behind the car and we finally arrived in Portugal. I thought I wouldn't be able to reach my destination. In my son, Mark's pocket, there was a piece of paper with the details of relatives and friends who could take care of him in the event of my death. Portugal welcomed us and warmed us up, for which I thank you very much. But how many people and children remained in the occupation? How many prisoners have to be saved?! Every morning it starts with a phone call to Ukraine to make sure my relatives are alive. It's a terrible pain! Stop the war in Ukraine!
Updated 2022/08
February 24, 2022 changed the lives of many people. Portugal received my family with affection and understanding. The road took us to Moncarapacho. My godmother got a new job at the nursing home because they really wanted to help refugees from Ukraine, and she got a job. We are waiting for September for my son to go to kindergarten, as he has already completed 3 years in Portugal. I am looking for a job to raise my family and help my relatives in Ukraine. There are many Ukrainians in Moncarapacho who have lived here for decades and who helped me find housing. I am very grateful to volunteer Eva, who helped to fully furnish this house. To the Red Cross, which helps with food.
I sincerely thank all the people who accepted my family, who helped and are helping us today. To the mayors, of the Olhão council, of the Monсarapacho Parish Council, who also contributed to the housing project. I thank the Kindergarten who accepted my son, nannies who were forced to learn the Ukrainian language, to find an approach with him. To the people who work with the godmother, who help in learning the Portuguese language. A big thank you to you dears!!!
But I want to remind you once again that, at this moment, the war is not over, Russian soldiers are killing children, women, elderly and our soldiers who protect OUR land. This is the pain and tragedy, this is the genocide of our people!!! Please don't be silent!!!!
My family plans to make sure my son no longer hears air raids and sirens. But I'll do my best to make him remember what happened in February. Who is to blame for the fact that he hasn't seen his father or grandfather in a long time. Who is to blame for the loss of your home. Whose fault is it that we left our dear Ukraine!!!
Basanska Ludmila
2022/04
I was a happy person, I lived in a small town in the Dnipro region. There was a family that was forced to leave with their daughter because "HELL ON EARTH" started (unfortunately, the daughter could not participate in the project).
At the time of Russia's invasion of Ukraine, I was working in Kyiv while all my family was at home. On February 24th, I woke up to the sound of explosions... I decided to go home. For two days I couldn't leave the city, I slept in cold, damp cellars where there was nothing. On the 3rd day I arrived at the station. Rockets were flying overhead, there was fear in their eyes, everyone was running as fast as they could, hoping to save their lives. When I got home, we decided to leave the country.
Upon arrival in Portugal, it was difficult not to know the language, traditions and laws. I had to overcome myself and start a new life. The hardest thing was realizing that the chance of returning home was zero.
Updated 2020/08
Today, my daughter and I live in Moncarapacho. We are very grateful to the Portuguese and Ukrainian communities for their support.
Source, city photo author: Dzhos Mykhailo
UKR
ІРПІНЬ
Бойчук Валерія, Бойчук Марко, Басанська Людмила
2022/04
Мене звати Валерія. Мені 28 років, маю вищу освіту Обліку і аудиту. Я дружина, мати, донька і внучка. Я із міста Ірпінь. Про вбивства, насильства, згвалтування, руйнування, які відбулися у місті Ірпінь після 24 лютого, взнав весь світ. Ми звичайна сім'я, батько вчитель, мати бібліотекар. Чоловік працює баристою, має вищу освіту. І напад Росії на мою рідненьку Україну зробив нас біженцями. Чоловік і батько подалися до лав захисту країни. Ми ще перебували до середини березня в Україні, але після того, що почали витворяти російські варвари із звичайними людьми, дітьми, старими людьми, я прийняла рішення спасти свого сина від смерті. Ми їхали 15 годин до пункту переходу кордону України зі Словенією, місцями було страшно, тому, що сирени лунали майже 500 кілометрів без зупинку. Вибухи лунали позаду автомобіля, і ,нарешті, ми добралися до Португалі. Я їхала з тією думкою, що можливо я не доїду. У кишені мого сина, Марка, був папірець з даними близьких і родичів, які змогли би про нього попіклуватися в разі моєї смерті. Португалія нас прийняла і обігріла, за що я дуже дякую. Але скільки ще людей, дітей залишилося в окупації? Полонених яких треба рятувати?! Кожний мій ранок починається з телефонного звінка в Україну, щоб переконатися чи живі мої рідні. Це страшна біль! Зупиніть війну в Україні!
Обновлення 2022/08
24 лютого 2022 року змінило життя багатьох людей. Португалія прийняла мою сім'ю з добротою і з розумінням. Дорога привела нас до містечка Монкарапашу. Моїй хресній мамі у будинку для пристарілих зробили нове місце роботи, бо дуже хотіли допомогти саме біженцям з України і на цей час вона працює. Ми з сином, чекаємо вересня, щоб синочок пішов у дитячий садочок, так як йому вже в Португалії виповнилося 3 рочки. Я у пошуках роботи, щоб піднімати сімю і допомогти рідним на Україні. Багато в містечку Монкарапошо українців, які живуть тут десятками років і які допомогли з пошуком житла. Дуже вдячна волонтерці Єві, яка допогла це житло повністю омеблювати.Червоному хресту, який допомагає з продуктами харчування.
Я щиро дякую усім людям, які прийняли мою родину, які допомагали і допомагають нам на сьогоднішній день. Президенту камери Монкарапашу, який теж вніс свій вклад в оформлення житла. Дитячому садочку, який прийняв синочка, і вчив українську мову, щоб знайти до нього підхід. Людям, які працюють з хресною мамою і допомагають їй у вивченні мови. Низький уклін вам, любі!!!
Але я хочу ще раз нагадати, що саме на цей час, війна ще не закінчилась, Російські солдати вбивають дітей, жінок, престарілих та наших солдатів, які захищають НАШУ землю. Це горе, це геноцид нашого народу!!! Прошу, не мовчіть!!!!
В планах моєї сім'ї зробити все для того, щоб моя дитина не чула більше авіаударів, звуку сирен. Але я зроблю все для того, щоб він пам'ятав, що сталося у лютому. Хто винний у тому, що він вже довгий час не бачить ні батька, ні дідуся. Хто винний у тому, що не стало його домівки . Хто винен у тому, що ми покинули нашу неньку Україну!!!
Басанська Людмила.
Я була щасливою людиною, жила в невеличкому містечку на Дніпровщині. Мала сім'ю, яку вимушена була покинути зі своєю донькою, тому що, почалося "ПЕКЛО НА ЗЕМЛІ"(на жаль, донька не змогла взяти участь у проєкті)
На момент вторгнення Росіі в Україну, я працювала у Києві, поки вся моя родина була вдома. 24 лютого прокинулася від звуків вибуху... Прийняла рішення їхати додому. Дві доби не могла виїхати з міста, спала у холодних і сирих підвалах, де не було нічого. На 3 день я дісталася до вокзалу. Ракети летіли над головами, в очах був страх, всі бігли щодуху, в надії врятувати своє життя. Коли все ж таки добралася додому, прийняли рішення покинути країну.
По приїзду до Португалії було важко не знаючи мови, їхніх традицій та законів. Потрібно було переступити через себе, та почати нове життя. Найскладніше було усвідомити, що шанс повернутися додому дорівнює нулю.
Обновлення 8/2020
На сьогодні я із дочкою проживаємо у Монкарапашо. Дуже вдячні португальським і українським громадам за підтримку.
Джерело, автор світлини міста: Джос Михайло, Dzhos Mykhailo