PT
MARIUPOL
Olga Merkulova, Volodymyr Merkulov, Dasha, Dima, Volodymyr Jr.
2022/04
O meu nome é Olga Merkulova. Na foto está o meu marido Volodymyr e nossos filhos Dasha, Dima e Volodymyr Jr.
Nossa história, como a de todos, começou no dia 24 de fevereiro às 5h10. Eu estava no trabalho (eu trabalhava como vendedora numa loja) quando a primeira explosão soou na minha Mariupol. Eu estava com muito medo pelo meu marido e filhos. A explosão foi a meio quilômetro de nossa casa. Eu liguei para Volodymyr e, chorando, gritei que ele deveria tirar as crianças da cidade com urgência. Volodymyr, arrumou rapidamente algumas coisas nas malas das crianças e recolhendo todos os documentos, disse às crianças que não levassem mais nada com elas, pois logo voltariam. Eles entraram no nosso carro e foram até aos seus parentes na Ucrânia Ocidental. Meu marido pediu muito para ir com eles, mas eu fiquei em Mariupol, de alguma forma não acreditei que tal inferno fosse acontecer. Marido e filhos chegaram bem aos parentes e eu acalmei-me um pouco. Mas não era mais possível sair da cidade. Fui para outra área da cidade, ter com o padrinho e sua família, e todos estávamos esperando o início da evacuação de civis de Mariupol, mas a Federação Russa não deu às pessoas a oportunidade de sair (os carros foram simplesmente baleados nos postos de controlo), éramos todos como ratos numa gaiola. As pessoas estavam com medo de sair, o bombardeamento não parou. Em 6 de março, o meu padrinho foi à fonte buscar água e foi atacado. Foi baleado e morto. Esposa dele e dois filhos esperavam ainda em casa (a filha mais nova tinha apenas 2 meses). E assim ficámos sozinhos, com duas crianças nos braços, e com medo do que fazer a seguir. No mesmo dia, a comunicação com a cidade desapareceu. Minha família não sabia se estávamos vivos ou não... Este é o mês mais assustador da minha vida. Pensei que nunca mais veria os meus filhos e o meu marido. Um mês de dor, medo e horror. Saímos com a madrinha simplesmente por algum tipo de milagre. Atravessamos 26 quarteirões de postos da Federação Russa e em cada um nos disseram "sofremos por 8 anos, agora vocês aguentam". Dois dias de estrada, medo de sermos baleados ou explodidos por uma mina. Em 22 de março, partimos para Zaporizhzhia. Agora estamos em Portugal como uma família inteira e estamos tentando recomeçar a vida. Mas esse horror e medo estarão para sempre nos nossos corações.
Atualizado 2022/08
Estamos a viver em Portugal há quatro meses. Estamos tentando aprender português (até agora não está indo bem, pensamentos sobre a casa e o fato de haver uma guerra lá, são perturbadores). As crianças foram para a escola e gostaram muito. Em julho, foram a Odivelas durante um mês inteiro para cursos de língua portuguesa e depois foram levados a vários divertimentos (surf, canoagem, praia, piscina). Muito obrigado às autoridades locais pela adaptação das nossas crianças, eles gostaram muito ! Em setembro vão para a escola em Portugal. E enquanto estiverem a estudar aqui, não voltaremos para a nossa cidade natal em Mariupol, enquanto estiver ocupada. Nós ainda não encontrámos um emprego, é difícil sem conhecer a lingua. Eu realmente quero regressar para Mariupol!!
Fonte da foto da cidade: Notícias, uso editorial.
ING
MARIUPOL
Olga Merkulo, Volodymvayr Merkulov, Dasha, Dima, Volodymyr Jr.
2022/04
My name is Olga Merkulova. Pictured is my husband Volodymyr and our children Dasha, Dima and Volodymyr Jr.
Our story, like everyone else's, began on February 24 at 5:10 am. I was at work (I worked as a saleswoman in a store) when the first explosion sounded in my Mariupol. I was very scared for my husband and kids. The explosion was half a kilometer from our house. I called Volodymyr and, crying, shouted that he should urgently get the children out of town. Volodymyr, quickly packed some things in the children's bags and collecting all the documents, told the children not to take anything else with them, as they would soon return. They got into our car and drove to their relatives in Western Ukraine. My husband asked a lot to go with them, but I stayed in Mariupol, somehow I didn't believe such hell was going to happen. Husband and children arrived well with relatives and I calmed down a little. But it was no longer possible to leave the city. I went to another area of the city, to see the godfather and his family, and we were all waiting for the start of the evacuation of civilians from Mariupol, but the Russian Federation did not give people the opportunity to leave (the cars were simply shot at the checkpoints ), we were all like mice in a cage. People were afraid to leave, the bombing did not stop. On March 6, my sponsor went to the fountain to get water and was attacked. He was shot and killed. His wife and two children were still waiting at home (the youngest daughter was only 2 months old). And so we were left alone, with two children in our arms, and afraid of what to do next. On the same day, communication with the city disappeared. My family didn't know if we were alive or not... This is the scariest month of my life. I thought I would never see my children and my husband again. A month of pain, fear and horror. We went out with the godmother simply by some kind of miracle. We crossed 26 blocks of checkpoints in the Russian Federation and in each one we were told "we suffered for 8 years, now you can take it". Two days on the road, fear of being shot or blown up by a mine. On March 22 we left for Zaporizhzhia. Now we are in Portugal as a whole family and we are trying to start life over. But that horror and fear will forever be in our hearts.
Updated 2022/08
We have been living in Portugal for four months. We are trying to learn Portuguese (so far not going well, thoughts about the house and the fact that there is a war there are disturbing). The kids went to school and really enjoyed it. In July, they went to Odivelas for a whole month for Portuguese language courses and then were taken to various entertainments (surfing, canoeing, beach, pool). Many thanks to the local authorities for adapting our children, they really liked it! In September they go to school in Portugal. And while you're studying here, we're not going back to our hometown of Mariupol while it's busy. We still haven't found a job, it's difficult without knowing the language. I really want to return to Mariupol!!
City photo source: News, editorial use.
UKR
МАРІУПОЛЬ
Ольга Меркулова, Володимир Меркулов, Даша, Діма, Володимир молодший
2022/04
Мене звати Ольга Меркулова. На фото мій чоловік Володимир і наші діти Даша, Діма і Володимир молодший.
Наша історія, як і у всіх, почалася 24 лютого 5.10 ранку. Я була на роботі (працювала продавцем у магазині), коли пролунав перший вибух у моєму Маріуполі. Я дуже сильно злякалася за чоловіка та дітей. Вибух був за пів кілометра від нашого будинку. Позвонила Володимиру, і, плачучи у слухавку, кричала, щоб він терміново вивозив дітей із міста. Володимир швидко покидавши дітям у сумку трохи речей та зібравши всі документи сказав дітям, щоб із собою нічого не брали, бо скоро повернуться. Вони сіли в нашу машину і поїхали до рідних у Західну Україну. Чоловік дуже сильно просив їхати з ними, але я залишилася в Маріуполі, мені якось не вірилося що буде таке пекло. Мої рідні доїхали до родичів добре і я трохи заспокоїлася. Але виїхати з міста вже було не можливо. Я поїхала в інший район міста, до кума та його сім'ї, і ми всі чекали, коли ж почнеться евакуація мирних людей з Маріуполя, але РФ не дала можливості виїхати людям (машини просто розстрілювали на блок постах), ми всі були, як миші в клітці. Люди боялися виходити на вулицю, обстріли не припинялися. 6 березня мій Кум поїхав за водою на джерело і потрапив під обстріл. Його вбило. Вдома на нього чекали дружина і двоє діток, (молодшій дочці всього 2 місяці було). І ми залишилися одні, з двома дітками на руках, і зі страхом, що робити далі. В цей же день зник остаточно зв'язок з містом. Мої рідні не знали живі ми чи ні... Це найстрашніший місяць у моєму житті. Я думала, що вже більше ніколи не побачу своїх діток і чоловіка. Місяць болю, страху і жаху. Виїхали ми з кумою просто якимось дивом . Пересікли 26 блок постів РФ і на кожному нам говорили "ми 8 років терпіли, тепер ви терпіть". Два дні дороги страху, що і нас можуть розстріляти або ми можемо підірвався на міні. 22 березня ми виїхали до Запоріжжя. Зараз ми в Португалії всією родиною і намагаємося почати жити заново. Але цей жах і страх буде назавжди в наших серцях.
Обновлення 2022/08
Чотири місяці ми вже живемо в Португалії. Намагаємося вчити португальську мову (поки що погано виходить, думки про будинок і про те, що там війна, не дають спокою). Діти ходили до школи і їм дуже сподобалося. У липні вони цілий місяць ходили в Одівелаш на курси португальської мови і потім їх возили ще на різні розваги (серфінг, каное, пляж, басейн). Велике спасибі місцевій владі за адаптацію наших дітей, тут їм дуже сподобалося! У вересні вони підуть до школи в Португалії. І поки будуть навчатися тут, додому, в рідний Маріуполь, доки він окупований, ми повертатися не будемо. Роботу поки що не знайшли, без мови важко. Дуже хочеться додому, у рідний Маріуполь!!
Джерело світлини міста: Новини, редакційного використання.